У Йом Кіпур часто згадують друге 40-денне сходження Моше на гору Сінай після трагедії золотого бичка. Багато віруючих знають, що трагедія єврейського народу, що вийшов із Єгипту, почалася із золотого бичка. І потім почалися поразки, Божі кари, і Моше мав підніматися знову, вимолюючи Божу милість та прощення для Ізраїлю. І коли підійшли до завершення ці наступні 40 днів, настав Йом Кіпур, і Бог пробачив.

‍

З чого почалася трагедія?

‍

Але насправді трагедія почалася не з золотого бичка, а з того, що Бог сильно попереджав Ізраїль не підніматися на гору, навіть не підходити до гори непідготовленими, свавільно, і не влаштовувати конкурс альпінізму, тому що це була не чергова висота, а гора Божа, і Бог обрав цю гору для побачення з усім Своїм народом.

‍

І Бог, підготувавши народ Своїми попередженням і триденним освяченням, сказав: «Коли ви почуєте звук шофара, що триває, ось тоді можете підніматися на гору». Тобто Бог, з одного боку, попереджав і ніби відлякував, але Він відлякував не народ, а тих із народу, які в самовпевненості, гордості та марнославстві уявили б, що вони можуть нав'язати Богові свої поняття. Але з іншого боку, Він закликав усіх, хто освятився і хто був готовий здатися, коли Він дасть знак.

‍

Отже почав звучати шофар. Моше приводить народ до підніжжя гори. Вже очевидно, що Бог нікого не покарав — ніхто не впав ні поранений, ні мертвий. І це вже був знак: тепер відкрито шлях милості. Це був час сходження у милості у Божу присутність.

‍

Але при цьому тривали страшні знамення: гора ніби горіла, її покривав дим, і вона тремтіла. Тобто ті, хто боявся вогню, міг подумати: «Це не для мене, я боюся обпектися». Ті, хто не любили диму, могли подумати: «Я звик до чистого єгипетського повітря». Ті, хто мав проблеми з вестибулярним апаратом, могли подумати: «Я ж можу втратити рівновагу».

‍

Бігти до Бога чи від Бога?

‍

Але водночас Бог не обмежив нікого. Він не сказав: «На гору може сходити тільки плем’я Левія, тільки родичі Моше, тільки старійшини всіх племен, тільки найсвятіші хлопці». Він сказав: «Усі ізраїльтяни, коли почуєте звук шофара, що триває, можете підніматися на гору». І Він не наказав сходити на гору. Він відкрив шлях.

‍

Він не зробив так, що раптом землетрус припинився, дим розвіявся, вогонь згас, а з вершини гори скотилася килимова доріжка, яка почала діяти як ескалатор. Нічого подібного. Все це тривало. Але кожен міг зійти на гору.

‍

І що відбувається далі? Моше підвів їх, і вони зупинилися. Далі їм уже нічого не наказано, Моше їх не змушує, він їх не веде, він їх відпускає і надає можливість особистого побачення з Всемогутнім Ізраїлю. І тут починається пробуксування.

‍

Між ними і Богом немає Моше. Поки він був, він був крайнім відповідальним. Вони бачили, що він сходив вгору і вниз. А тепер він нікого не тягне, нікого не штовхає, нікому не наказує. І Бог не наказує. Бог каже: «Ви можете». «А, можемо? Ну, ми зачекаємо». Чого? Ну, може, Бог дасть ще якийсь знак або унеможливить наше стояння, може, щось ще відбудеться…

‍

І почало відбуватися: звук шофару посилювався і посилювався. Що це означало? Це означало, що серце Бога просто розривалася. Звичайно, це образне вираження, бо Бог не має такого серця, як у нас. Але воно було спрямоване до народу. Бажання Бога з'єднатися, обійняти всіх розгорялось із цієї гори. Але від цього людям стало ще страшніше. І вони відбігли від Божої гори. Уявляєте? Ніхто їх не гнав. Моше їх привів, але вони бігли назад. Тікати від Бога ми можемо всі. Бігти до Бога ми теж можемо, але біжить не більшість.

‍

Не грайся з Богом у хованки

‍

У Посланні до Месіанських Євреїв написано:

‍

«Адже ви приступили не [до гори], до котрої можна доторкнутися, ні до палаючого вогню, і хмари, і темряви, і бурі, і звука сурми, і голосу мови; його почувши, вони просили, аби більше не звучало до них слово, тому що не могли знести наказу: Коли б і тварина доторкнулася до гори, то нехай буде побита камінням!» (Євреїв 12:18-20).

‍

Це дуже важливе місце. Вони були попереджені: коли почуєте звук шофара, що триває, ви можете сходити. Вони пам'ятали, що раніше їм навіть заборонено було підходити до гори. Але вони вже стоять на цьому забороненому місці, звучить звук шофара, а вони нагадують собі найгірше з того, що було сказано Богом раніше.

‍

У мене стільки разів у житті було так, що я розумів, що Бог очікує від мене іншого рівня сходження, іншого рівня посвяти, відданості, але мені так не хотілося цього, бо це завжди якийсь новий етап самопосвячення. І я згадував якісь моменти, начебто зі Слова Божого, начебто зі свого життя, начебто з прикладів інших людей, які показували мені: «Не фанатій, не дурій. Це не твоє. Не треба тобі бігти на цю гору. Давай почекаємо, доки інші зійдуть. А ти подивишся, якщо їх вогонь попалить, то ясно, що не треба».

‍

Тобто ти весь час згадуєш щось, що виправдає твою гру у хованки з Богом. І заспокоюєш себе: «Я ще маю час. Якщо не сьогодні, то післязавтра». Можливо, вони думали: «Якщо Бог так хоче особисто зустрітися з нами і прагне всіх нас обійняти, то куди Він подінеться? Нині ми відбігли. Перегрупуємося. Може, в перших рядах у нас були не ті. Прийде Моше, щось вигадає. Бог із ним поговорить, він Богові пояснить ситуацію. Адже ми живі люди».

‍

Правильний та неправильний страх перед Богом

‍

«І таким страшним було те видовище, що Мойсей сказав: Я наляканий і тремчу» (Євреїв 12:21).

‍

Але різниця між ним та Ізраїлем була в тому, що він був у страху та трепеті, який штовхав його до Бога, а вони були в страху та трепеті, який гнав їх від Бога. Для нас дуже важливо вирішити: який страх ми обираємо. Страх Божий – це благословенне благоговіння перед величчю, славою, святістю нашого Всемогутнього, і він відокремлює нас від світу, від князя цього світу та його воїнства, від темряви, брехні, смерті, підробок, і він очищає наш шлях на гору. Всі інші страхи навпаки відганяють нас, закривають шлях і вмовляють нас, як Шимон-Петро умовляв Ієшуа: «Хай не буде цього з Тобою!»

‍

Ми можемо так себе вмовити. Ми не вмовимо Ієшуа в собі. Ми не вмовимо Святого Духа. Але ми можемо Їх заблокувати і зробити так, що Їхній голос стане зовсім тихим, а наш голос звучатиме як громовий шофар. І нам буде добре, і життя наше буде гарне, і ми віруючі, і ми особливо не грішимо, але це наше життя: «Яка гора, Господи? Яка присутність. Ми ж за Тебе, Боже! Але подивися, яке життя складне в нашій країні! Присутність, гора, близькість — це все чудово... для конференції, для зустрічі раз на тиждень. Але ж потім життя триває...»

‍

І ось тут починається вибір, що потім призводить до того, що: «Моше, ти йди, розмовляй. Ми довіряємо тобі повністю. Все, що скажеш, приймемо!.. Пішов. А куди він пішов? Де він зник? Що він там слухає? Що з ним трапилося, незрозуміло. А ми за Бога і нам треба якийсь посередник. Аарон, ми не хочемо якогось ідола ліпити. Давай ти зроби правильний образ». І зліпили тільця.

‍

Наш привілей у новому заповіті

‍

Друзі, у нас з вами є величезний привілей: ніхто нас не тягне на гору, що палає вогнем, ніхто не змушує балансувати на горі, що тремтить, ніхто не лякає нас страшним громовим звуком шофара. Написано: «Ви приступили не до тієї гори, де було так страшно...»

‍

«Але ви приступили до гори Сіон, до міста Живого Бога, до небесного Єрусалима, до десятків тисяч ангелів, до торжества, до Церкви первістків, записаних на небі, до Бога – Судді всіх, до духів праведників, які досягли досконалості, до Посередника Нового Завіту – Ієшуа – і до крові очищення, яка краще промовляє від крові Авеля» (Євреїв 12:22-24).

‍

Ми маємо величезну перевагу: нам не страшно йти до Бога, від нас не вимагається такий страшний фізичний ризик. Але Господь очікує, що ми ризикнемо нашим часом, нашими зручностями, нашими грошима, стосунками з деякими людьми цього світу. Ми чимось обов'язково ризикнемо для того, щоб Його спрага обійняти нас реалізувалася не просто в нашій уяві, а в реальних зустрічах з нами у нашому житті. Це найголовніше.

‍

Божа присутність на наших служіннях

‍

І всі наші ретрити, всі наші молитовні конференції, наші молитви, Шабати у Києві та інших громадах відбуваються під знаком благодатної Божої присутності. Ми хочемо зробити все, щоб Його присутність ставала реальною для всіх присутніх, щоб ми могли відчути Божі обійми, подих Святого Духа, щоб побачити відображення слави Його обличчя. Щоб ми могли не просто говорити та вірити, що Господь із нами, але переживати Його.

‍

Друзі, ми переживаємо такі часи, коли нам потрібно переживати насамперед не часи, не обставини, не загрози цих днів, а переживати Господа.

‍

На нещодавньому літньому молитовному ретриті у Києві у вівторок увечері ми оголосили, що наступного дня після обіду буде служіння зцілення та звільнення. І наступного дня було таке сильне прославлення, що ми думали, що зараз потужно молитимемося, але раптом щось почало відбуватися. Молитва і прославлення почали затихати, і ми просто почали впадати в обійми Божі, в Божу присутність.

‍

Це було настільки несподівано і проти будь-якої нормальної людської релігійної логіки. Благодать розсіяла всі наші плани. Люди де лягли, де сіли. І три години не було ні прославлення, ні молитви, ні потужних проповідей. Ніхто нічого не вів. Ми всі забули про зцілення, про проблеми, про наші плани, забули про все.

‍

До цього дня і цього особистого служіння Святого Духа в мене було так: я закликаю ім'я Ієшуа, і думки справа, зліва продовжують мене бомбардувати (хороші, не гріховні думки), а Ієшуа десь там, на віддалі. Починаючи з цього тригодинного «втраченого» часу (ми загубилися в ньому і воно було втрачено для наших планів) мені досить просто сказати навіть про себе «Ієшуа», і Він займав все поле мого внутрішнього духовного зору. І це продовжується і зараз.

‍

Не було ні зречення, ні пропрацьовування, ні глибокого заглиблення в щось, просто прийшов сам Бог і все розставив по своїх місцях.

‍

Те, чого ми насправді потребуємо

‍

Ось це нам усім потрібне. І ось це найсильніший Йом Кіпур. Такий Йом Кіпур ми маємо переживати щодня. І в нас є привілей порівняно з Ізраїлем біля Синаю — у нас такий Моше, в мільйон разів Над-Моше, Який у будь-який момент може поєднати нас із серцем Отця.

‍

Знаєте, мені 69 років, і я не хочу прожити роки, що залишилися, в якості якогось месіанського функціонера, я не хочу проповідувати красиві проповіді. Я відчуваю, що Бог біля дверей, Він стукає, Він хоче реальності, Він хоче, щоб наша реальність стала Його реальністю, щоб ми перестали додавати своє життя до Його життя.

‍

Він хоче розірвати перепони між нами. Звук шофара посилюється, і немає землетрусів, немає вогню, немає диму та мороку. Це є в навколишньому світі, але на шляху до Бога цього немає, тому що у нас шлях прокладено.

‍

Рабин Борис Грисенко, КЄМО Київ

Слово на Шабаті в Ізраїлі, 19 вересня 2026 року