«Хто живе під покровом Всевишнього, той перебуватиме у тіні Всемогутнього, і говорить Господеві: Ти мій притулок, моя твердиня, мій Бог, на Якого покладаю надію» (Псалом 91:1-2).

‍

Свого часу, особливо в харизматичному русі, було модним вчення про проголошення. Суть його в тому, що важливим є позитивне сповідання, а поганих речей у своє життя проголошувати не можна. Коли це вчення дійшло до крайнощів, воно стало відштовхувати людей. Саме тому я довго не помічав у Псалмі 91 слова: «говорить Господеві». Але одного разу мене пронизало це слово, коли наш ребе озвучив його на Шабаті.

‍

Говорить Господеві - значить говорить вголос, проголошує. А в 9 вірші сказано: «Адже ти сказав: Господь – мій притулок». Не просто повірив, не просто подумав, хоч це дуже важливо, але сказав. Іноді ми сповідуємо якесь слово, бо віримо. Але буває і навпаки, ми не віримо, але зі своєї невіри і глухого кута все одно говоримо Господу: «Ти надія моя! Ти спасіння моє!» І це також працює.

‍

Друзі, ніколи не дозволяйте ворогові вкрасти у вас спонукання до правильного сповідання і не піддавайтеся на його брехню, мовляв: «Та ти ж не віриш у це! Замовкни!» Звісно, ​​якщо ми віримо, наше проголошення має велику силу. Але навіть якщо ми не віримо, таке проголошення може бути як маленький, але впертий паросток, який пробиває асфальт. Тому важливо не лише говорити, коли віриш, а й говорити, щоб повірити.

‍

Юрій Береза, старший служитель КЄМО Київ